СЛОВО РЕДАКТОРА
Одного разу я стала свідком такої сцени. Це було в лютому, напередодні дня Валентина. Як і кожного року, у цей час всі магазини були переповнені різноманітними товарами у вигляді сердець, із намальованими серцями, написами «Я тебе люблю» і тому подібним. У сувенірній крамничці до прилавку підійшла молода симпатична жінка із дівчинкою, років шести. Дівчинка попросила купити їй маленького білого ведмедика із червоним сердечком на шиї. Мама без вагань витягнула гроші і купила донечці іграшку. А сама після цього почала розглядати чашку із намальованими сердечками. Продавщиця, спостерігаючи за нею, із усмішкою сказала: «Може, і мама собі щось купить на день Валентина?»
Жінка якось різко поставила чашку на прилавок і відповіла: «Це не для мене. Я вже застара для цього».
Продавщиця, старша жінка, пильно подивилася на молоду маму. «Тобі ще любити і любити, народжувати і виховувати дітей!», – після мовчазної паузи сказала вона. Ця фраза прозвучала, як вказівка.
«Дякую», – відповіда молода жінка, взяла дівчинку за руку і вийшла з магазину. У її очах я помітила сльози.
Наші жіночі серця створені для любові. Не для показової лише на День Валентина. А для справжньої любові, яка не залежить від часу й обставин. Яка живе завжди, і кожному її вистачає. Яка не закінчується, а лише збільшується і поглиблюється. Ми любимо: наших коханих і чоловіків, дітей і батьків, близьких і далеких, рідних і чужих.
Ніколи не пізно любити, і жодне серце не є застарим для любові. У цьому наша жіноча сила і таємниця. Ми любимо… Завжди!
Маріанна П’ятакова
