5 романтичних віршів про зиму

Зимові свята та канікули — чудова нагода нарешті виділити час на романтичне побачення з коханою людиною. Прогулянка вулицями міста, прикрашеного до Нового року, спільне ласування мандаринами або катання на ковзанах. А після — затишний вечір удвох біля вогнику з фільмом і кухлем гарячого шоколаду.

Щоб створити неповторну романтичну атмосферу, ми зібрали для вас підбірку ніжних та емоційних віршів про зимове кохання. Читаючи їх одне одному, ви зможете відчути всю казковість цієї чарівної пори року та налаштуватися на хвилююче побачення.

Отож занурюйтеся у світ зимової поезії, романтики та ніжних почуттів разом з нами!

Вже неминуче буде сніг

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб’є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними…

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину…
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…

Микола Вінграновський

Лютневі сутінки

Стояла я біля гори,

Яку сніг пригорнув в обійми.

Ясна зірка світила мені

І дивилась крізь холод вечірній.

Там не було нікого – лиш я,

Лиш мій погляд торкався до неї.

І дивилась на мене зоря,

Доки я дивилась на неї.

Сара Тісдейл

О панно Інно, панно Інно!

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив..

Павло Тичина

Дзвенять у відрах крижані кружальця

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

Ліна Костенко

Полюбила мене, — я не знаю

Полюбила мене,— я не знаю,—
Кажуть люди, що так, мов, і є.
З чебрецевого рідного краю
Йди у гості, кохання моє!

Може, згадкою крил журавлиних
Чи лупою закурених літ,
Синім проліском в сніжних долинах,
Ясним місяцем із-за воріт.

Чи сама через місяці й тижні
Заявися чуткам наодріз,
Чорнобрів’ям шовковим і ніжним,
Тихим сном нецілованих кіс.

Полюбила мене,— я не знаю,—
Кажуть люди, що так, мов, і є.
Із дніпрового рідного краю
Йди у гості, кохання моє!

Андрій Малишко